Соціально-політичне управління
Теоретичні засади осмислення проблеми соціально-політичного управління
1. До історико-філософського підґрунтя теорії соціально-політичного управління слід віднести етичну концепцію держави в її класичному та сучасному варіантах. Класичний варіант цієї концепції представлений гегелівським вченням про державу як хитрість. Згідно з Гегелем вихідним пунктом діяльності держав Нового часу є факт розлагодженості індивідуальної волі як «абсолютної одиничності», власника та всезагальної волі, яка виявляє себе у всесвітньо-історичних діяннях і втіленням якої й є держава. Розлагодженість одиничної волі як приватної і волі все- загальної, яка творить світське, існує при цьому не лише як голе протистояння особливого, — суб'єктивної свободи, — й всезага- льного, — держави, — але й як напруга впертого прагнення з боку особливого відокремитись від цього всезагального, зберегти своє абсолютність й володіти нею безпосередньо. Це прагнення, щоб уникнути небажаних його наслідків і у такий спосіб «пересилит розпусту, падіння, розбещеність, порочність окремих індивідів» [Гегель Г. В. Ф. Работы разных лет. В 2-х т. Т. 1. — М., 1970. — С. 363], використовується державою і покладається нею за основу власної діяльності як хитрощі. Така діяльність полягає у тому, щоб надати кожному свободу діяти виключно заради себе і піклуватися про самого себе і водночас залучити його до лона всезагального; зберегти індивідуальну волю як приватну особу й одночасно підпорядкувати її рух логіці всесвітньо-історичних діянь, завдяки яким здійснюється робота світового розуму, — твориться людська історія. Всезагальна воля яка має на меті виключно власну одиничність, постає як зовнішня, примусова сила.
Остання, проте, є не голою фізичною силою як таку, а є швидше насиллям, усвідомленим індивідами як сутність кожного попри власну одиничність, як необхідність світського, що його творить всезагальна воля й яке становить зміст діяльності уряду. Єдність всезагальності та одиничності людського життя присутня в державах Нового часу двояко, — індивідуальність, яка має на меті власну одиничність, є буржуа (народ), індивідуальність, яка має на меті всезагальне як таке, є громадянин (уряд). «Одна й та ж людина піклується про себе та свою сім'ю, працює, укладає договори й т. п., і вона ж турбується про всезагальне, має останнє за свою мету» [Там само. — С. 360]. Хитрість держави полягає у тому, щоб провести одиничну волю з усіх ступенів волі всезага- льної, які покладаються її поняттям, забезпечити засвоєння індивідом усього багатства її визначень (освіта), сукупність яких у своєму наявному бутті утворює систему права, яке не є обмеженим юридичним правом, а розуміється як таке, що обіймає всі визначення свободи. Хитристь держави існує тому не як навмисне обдурювання та ошукування громадян, а об'єктивно як діалектика формального права, моралі і моральності.
Формальне право охоплює ті визначення всезагальної волі, змістом яких є відносини одиничних воль як абстрактних, — власників. Система формального права регулює відносини останніх, усталюючи їх свободу як щось цілком негативне, як свободу робити все, що не заборонено законом, — свободу не порушувати цей закон. Звернені до одиничної волі як особи положення права, не вимагають від неї робити дещо позитивне для решти одиничних воль. Таким позитивним для особи і є незазіхання на її свободу. Повага до іншого як до особи та непосягання на його свободу як на свободу власності та свободу особистості, — такий зміст свободи, що його визначено для одиничної волі сферою формального права і підсумовано приписом, згідно з яким кожний має поводитися з іншим як з особою.
Мораль охоплює ті визначення всезагальної волі, які стосуються взаємин одиничних воль як особливих, — суб'єктивних воль, які лише те визнають за своє, несучи за нього відповідальність, що попередньо намірялися зробити і чого прагнули напевне. Якщо стосунки одиничних воль як осіб регулюються приписами формального права, то відношення одиничних воль як особливих, суб'єктивних усталюються обов'язком. У дотриманні умов припису особа силувана системою формального права, а у виконанні обов'язку суб'єктивна воля знає себе як таку, що сама вирішує і вибирає, що саме є обов'язком для неї. Водночас оди- нична воля як особа буде узгоджувати свій рух з приписом формального права як його законом за умови опанування нею відповідним моральним наміром. Останній має стати предметом уваги з боку держави з тим, щоб попередити порушення правових приписів» ... Лише тоді може прийти моральна поведінка як така, у якій немає ніякого правового припису і зовнішнього примусу» [Там само. — Т. 2 — С. 55]. Для того щоб здолати абстрактність та формалізм моралізування, обов'язок заради обов'язку, у примусі до якого одиничних воль як осіб держава подібна машині, і запобігти можливому збоченню та самознищенню суб'єктивних воль, які не витримали тягаря категоричного імперативу, держава репрезентує обов'язок як систему зобов'язань, що покликані вивільнити одиничну волю як з тенет безпосередніх природних потягів, так й з пустоти суб'єктивної невизначеності. Це: зобов'язання щодо самого себе (фізичне самозбереження і освіта) щодо сім'ї, щодо інших та щодо держави. Держава тому як незалежна у своїх діях від особливих воль, настрої та наміри яких можуть бути корисливими, не стільки утворює машину, яка скріплює людей формально-правовими відносинами як примусовими, скільки прагне викликати довіру до себе з боку громадян та забезпечити розсудливе дотримання ними зобов'язань, які необхідні для відносин воль як особливих і полягають не у сліпій покорі наказам уряду та ззовні запропонованим законам і приписам, але й у схваленні та визнанні останніх у думках та вчинках одиничних воль.
1 ... 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 ... 96 Повернутися на початок книги
