Вступ до філософії
Родоначальником німецької класичної філософії є І. Кант (1724-1804). На початковому етапі своєї діяльності, у так званий «докритичний» період (до 70-х років XVIII ст.), він займався переважно природно-науковими проблемами: він обґрунтував залежність морських припливів і відливів від положення Місяця, розробив гіпотезу про походження Сонячної системи з газової туманності (згодом відому як гіпотеза Канта - Лапласа).
У «критичний» період (з початку 70-х років) Кант переосмислює попередню теорію пізнання і роль людини як суб'єкта пізнання. Основна риса цього періоду - агностицизм. Світ, що пізнається, Кант поділяє на явища (речі, як вони існують для свідомості) і «речі в собі» (речі як вони існують самі по собі). «Речі в собі», впливаючи на органи чуттів, викликають відчуття, але відчуття і навіть судження не дають людині достовірного знання про «речі в собі».
Наше мислення прагне досягти абсолютного знання про «речі в собі», але не може вийти за межі явищ, що формують нашу свідомість, за межі досвіду. Воно впадає в антиномію (нерозв'язане протиріччя) бо можна довести, що людина має волю і не має її, що світ скінченний і нескінчений, що існує першопричина (Бог) і що вона не існує.
Крім світу, даного нам у відчуттях, є й інший світ - світ волі, який пізнається практичним розумом. Кант вчить, що людина має автономну волю. Під тиском волі практичний розум керує вчинками людини в суспільстві, які підпорядковуються моральним законам і пред'являють до людини певні категоричні вимоги або категоричний імператив (грецьк. kategorikos - рішучий, безумовний + лат. imperativus - веління, вимога). Імператив стверджує: «Роби так, щоб твоя поведінка могла стати загальним законом. Підходь до інших так, як ти хотів би, щоб вони підходили до тебе. Знай, що своїми вчинками ти формуєш спосіб дії інших і створюєш форму, характер взаємних відносин».
Як бачимо, Кант, обґрунтовуючи вчення про людину і її пізнання, розділив світ природи і світ людини, що знаходяться в протиріччі.
Ці протиріччя намагалися вирішити И. Фіхте (1762-1814) та Ф. Шелінг (1775-1854). Але вдалося це зробити тільки Г. Гегелю (1770-1831).
Своїм головним завданням Гегель вважав створення діалектики як науки, системи і логіки. Для цього йому знадобилося охопити всі знання і всю людську культуру в їх розвитку, критично переробити їх і створити складну філософську систему, в якій розвиток світу подається як розвиток абсолютної ідеї (духу).
Філософська система Гегеля починається із вчення про логіку. Це питання він вирішує з позиції ідеалізму. Логіка в цілому включає об'єктивну логіку (вчення про буття і сутність) і суб'єктивну логіку (вчення про поняття).
Об'єктивна логіка - це логіка доприродного світу, що перебуває в стані до створення світу Богом. Це є абсолютна ідея. Бог і абсолютна ідея тотожні як першопричини, але водночас різні у своєму стані. Бог завжди дорівнює самому собі, тоді як абсолютна ідея безперервно розвивається від абстрактних і бідних за змістом визначень до більш повних і конкретних.
Після «роботи» об'єктивної логіки до справи долучається суб'єктивна логіка (вчення про поняття). Вона проходить той самий шлях за допомогою понять, суджень та умовиводів і одночасно відображає історію практичного руху культури, в процесі якої людина освоює (пізнає) світ.
Саморозвиток ідеї приводить логіку до кінцевого пункту - виникає природа. Поняття природи у Гегеля незвичайне. Це інша форма буття, ідеї. Зміст і значення природи в тому, щоб опосередковувати собою божественний і людський дух у їх розвитку - розгортанні ідеї.
Метою діалектичного розвитку абсолютної ідеї є усвідомлення й абсолютне пізнання свого власного шляху. Це усвідомлення має відбуватися у формі, що відповідає змісту ідеї. Рухаючись до абсолютного самопізнання, дух сам знаходить для себе необхідні форми. Це споглядання, уявлення і понятійне мислення, які одночасно є і ступенями самопізнання духу.
1 ... 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 ... 119 Повернутися на початок книги
