Вступ до філософії
Тема 22. Історія естетичної думки
При вивченні питання «Естетичні погляди епохи античності і середньовіччя» необхідно чітко усвідомити, що основні напрями в розвитку етики чітко визначилися в Стародавній Греції, де мистецтво і філософське осмислення його сутності досягли високого розвитку.
Геракліт, Демокріт, Арістотель вважали, що естетичне бере початок у матеріальних властивостях і закономірностях буття. Цілісність, міра, пропорційність, гармонія окремих частин, єдність різноманіття розглядаються ними як об'єктивні основи прекрасного. Зокрема, Арістотель (384-322 рр. до н.е.) розглядав проблеми естетики у своїх працях «Риторика», «Політика», «Пое- стетика». Мистецтво - це наслідування, відтворення природи. Він був проти простого копіювання, говорив про творче відображення дійсності, коли можна відійти від точного відтворення, забезпечивши виразність художнього твору.
Піфагорійці - вбачали основу естетичного в чисто кількісних відносинах, що розуміються як ідеальні сутності. Вони вважали, що число складає суть речей, тому пізнання світу зводиться до пізнання керуючих ним чисел. Гармонію чисел вони бачили в розташуванні планет, музиці як вищому носії гармонії.
Платон (427-347 рр. до н.е.) оголосив ідею джерелом естетичного почала. Найважливішою естетичною проблемою у Платона є прекрасне. Він шукає абсолютно прекрасне: ідея робить предмети матеріального світу прекрасними, вона поза часом і простором, вона незмінна. Краса має понадчуттєвий характер і осягається не почуттями, а розумом.
У часи середньовіччя ідеалістичні тенденції античної естетики отримали продовження в працях Августина Блаженного, Хоми Аквінського та ін. Августин (354-430 рр.) вважав, що світ прекрасний, тому що його створив Бог. Бог - є понадчуттєвим.
Він є вічною й абсолютною красою. У своїй сутності краса - це добро й істина, що чуттєво сприймаються у формі краси, яка споглядається. Краса має значення не сама по собі, а відповідає змісту, вкладається в неї. Теоретично Августин виправдовує схематизм, символістику, алегоризм середньовічного офіційного мистецтва.
Хома Аквінський (1225-1274 рр.) намагався визначити специфіку естетичного почуття, яке, на його погляд, є безкорисливим. Мистецтво він розглядає як наслідування. Прекрасним називає образ, який найбільш точно відображає річ, навіть якщо вона сама по собі потворна.
Розквіт естетики Візантії пов'язаний з IV-VI ст. Представниками його були Г. Ниський, І. Златоуст, Псевдо-Діонісій Ареопа- гіт. Їх цікавили не тільки традиційні питання про прекрасне, але й проблеми образа, символу, значення слова і його внутрішнього змісту. Особливе місце в естетиці Візантії посідала розробка ес- тетико-мистецтвознавчих функцій ікон і правил зображення Бога. Для вирішення цієї проблеми розроблялися поняття канону, умовності, лаконічності, декоративності.
У цілому середньовічна естетика мала схоластичний, тобто формальний, відірваний від життя характер і узагальнювала положення мистецтва, що перебували під безпосереднім впливом церкви.
При вивченні питання «Естетична думка епохи Відродження і Нового часу» необхідно звернути увагу на те, що однією з найважливіших особливостей естетики Відродження є тісний зв'язок з художньою практикою. Це предметна естетика, яка мала на меті вирішення конкретних питань мистецтва. Згідно з точкою зору гуманістів, світ за своєю глибокою сутністю прекрасний: краса є основою його законів. Мистецтво має відкрити ці об'єктивні закони і керуватися ними.
Головна теза естетики Відродження - це положення про те, що мистецтво є відображенням дійсності. Необхідне відтворення в мистецтві природи і людини як її досконалого витвору. Незважаючи на те, що естетика цього періоду не являла абсолютно однорідного явища, вона була реалістичною, тісно пов'язаною з художньою практикою, спрямованою на дійсність.
1 ... 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 ... 119 Повернутися на початок книги
