Вступ до філософії
Тема 19. Основні етичні вчення
Приступаючи до вивчення питання «Антична і середньовічна етика», варто зрозуміти, що етика зародилася в епоху відокремлення духовно-теоретичної діяльності від матеріально- практичної. Етика стає способом теоретичного аналізу моральних практичних проблем. Повсякденно практичні питання осмислюються етикою як вчення про природу добра і зла, ідеалу і боргу, принципів і норм поведінки людини, призначення і змісту її життя. Тільки давньогрецьким філософам вдалося перейти від міфологічного до раціонально-логічного розуміння моралі та людини і створити етику як раціонально-теоретичне філософське вчення.
В античній культурі були визначені найважливіші етичні проблеми, різні варіанти їх рішення, окреслені головні традиції майбутніх інтерпретацій питань етичного комплексу. Етика античності звернена до людини, її своєрідним девізом можна вважати знаменитий вислів Протагора: «Людина є міра всіх речей...». Найважливішою особливістю етики була установка на розуміння моральності, доброчинність поведінки як розумності. Розум «править світом», його першорядне значення (у будь-якому конкретному моральному виборі й у виборі правильного життєвого шляху) в античній етиці сумніву не піддається. Ще одна характеристика античної етики - прагнення до гармонії - гармонії всередині людської душі і гармонії її зі світом.
Перший етап у розвитку етичної свідомості Древньої Греції представлений вченням софістів - Протагора, Продика, Антифона (V ст. до н.е.). Просвітительська діяльність софістів мала яскраво виражений гуманістичний зміст: у центрі їхньої уваги була людина як самодостатня цінність. Вони обґрунтували особисту незалежність людини в питаннях моралі та її пріоритет відносно космосу і навколишньої дійсності. Софісти відстоювали право людини дивитися на світ через призму своїх цілей та інтересів, а не сліпо підкорятися чужим вимогам. Вони вчили людину піддавати все раціональному аналізу, стверджуючи, що людина сама є критерієм добра і зла. Немає жодного об'єктивного, єдиного для всіх змісту чеснот, моральні цінності залежать від користі й інтересів людини, тобто є відносними.
Абсолютизація відносності і суб'єктивності моральних цінностей привела їх до етичного релятивізму, втрати об'єктивних загальнозначущих критеріїв моралі і моральної сваволі. Це призвело до підриву моральності як засобу духовного єднання людей і, як наслідок, до морального цинізму і безпринципності.
Проти цих крайностей софістів виступив Сократ, (469-399 рр. до н.е.). Розглядаючи мораль як найглибшу основу людського буття, він висловлював тверде переконання в існуванні загальних визначень моралі, прагнув знайти об'єктивні, загальнозначущі характеристики моральних понять. Він вважав, що без єдиної системи моральних цінностей, що має стійкий і загальнообов'язковий характер, суспільство перебуває в небезпеці. Разом з тим він погоджувався з софістами в тому, що людина повинна сама знайти розуміння добра і чесноти, а не підкорятися нав'язаним їй вимогам і цінностям.
Сократ поклав початок евдемоністичній традиції, стверджуючи, що сенс життя людини, вище благо - у досягненні щастя. Щастя відображає зміст розсудливого, доброчесного буття. Тільки моральна людина може бути щасливою. Відповідно до цього конкретизується завдання етики: допомогти людині стати моральною. В інтерпретації етичних проблем він займав раціоналістичну позицію. Знання - це основа доброчесності, незнання - джерело аморальності. Істина і добро збігаються. За переконаннням Сократа, в тому, що мудрець не здатний на зло, стоїть глибока ідея: моральні цінності тільки тоді мають регулятивне значення, коли усвідомлені людиною як справжні.
Сократівську лінію в розвитку етики продовжив його учень Платон (427 - 347 рр. до н.е.), здійснивши першу спробу систематизації етичних ідей на об'єктивно-ідеалістичній основі.
1 ... 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 ... 119 Повернутися на початок книги
