Симулякри і симуляція
Меланхолія — це те раптове охолодження, що характерне для насичених систем. У той момент, коли надія врівноважити добро і зло, істинне і хибне і навіть протиставити одна одній деякі цінності того самого порядку, коли більш загальна надія на якесь співвідношення сил та якусь мету розсіялася без сліду. Повсюди, повсякчасно система занадто сильна: вона гегемоністська.
Аби протистояти цій гегемонії системи, можна вдатися до хитрощів бажання та до революційної мікрології буденного, підносити на щит молекулярний зсув чи навіть звеличувати кулінарну справу. Ta це не зарадить крайній потребі завдати системі поразки на очах у всіх.
Це робить лише тероризм.
Він є тією зброєю реверсії, яка стирає залишок, подібно до того, як одна-єдина поемішка стирає цілу розмову, як один-єдиний спалах заперечення у раба стирає всю могутність і насолоду хазяїна.
Чим більш гегемоністською є система, тим більше вражають уяву найменші її невдачі. Виклик, хай навіть нікчемний, є відображенням ланцюгових збоїв. Лише ця ні з чим не порівнянна реверсивність привертає сьогодні увагу на нігілістичній сцені, покинутій політичним. Вона єдина мобілізує уявне.
Якщо бути нігілістом — це доносити, аж до межі нестерпності гегемоністських систем, цю радикальну зброю глуму та насильства, цей виклик, на який система примушена відповісти власною смертю, тоді я терорист і нігіліст у теорії, так само як інші є терористами і нігілістами зі зброєю в руках. Теоретичне насильство, а не істина, є тим єдиним ресурсом, що залишився у нас.
Однак саме в цьому й криється утопія. Бо було б чудово бути нігілістом, якби ще існувала радикальність, — так само як було б чудово бути терористом, якби смерть, зокрема й смерть терориста, ще мала якийсь сенс.
Однак саме тут речі стають нерозв'язними. Бо цьому активному нігілізмові, наповненому радикальністю, система протиставляє свій нігілізм, нігілізм, що несе нейтралізацію. Система також нігілістична, в тому значенні, що вона має властивість обертати все, в тому числі те, що її заперечує, на індиферентність.
У цій системі смерть сама вражає своєю відсутністю. Вокзал у Болоньї, свято пива у Мюнхені: мертві нейтралізуються завдяки індиферентності, і в цьому тероризм є мимовільним співучасником усієї системи — не політично, а в прискореній формі індиферентності, насадженню якої він сприяє. Смерть не має більше сцени, ні фантазматичної, ні політичної, де вона могла б представляти себе, де вона могла б грати себе, церемоніальну чи насильницьку. І в цьому перемога іншого нігілізму, іншого тероризму — нігілізму і тероризму системи.
Сцени більше немає, немає навіть тієї мінімальної ілюзії, завдяки якій події можуть набувати ознак реальності, — немає більше ані сцени, ані духовної чи політичної солідарності: що для нас Чилі, республіка Біафра, втікачі на човнах, Болонья чи Польща? Усе це з'являється на екрані телевізора, аби перетворитися на ніщо. Ми живемо в епоху подій, що не мають наслідків (і теорій, що не ведуть до висновків).
Смисл уже не має на що сподіватися. І це, без сумніву, саме так: смисл підвладний смерті. Але те, що він підкорив своєму ефемерному пануванню, те, що він задумав ліквідувати, аби встановити панування Просвітництва, видимість,— вона безсмертна, невразлива навіть до нігілізму смислу чи нігілізму відсутності смислу.
Саме тут і починається спокуса.
