Симулякри і симуляція
Симулякри і наукова фантастика
Три порядки симулякрів:
— симулякри природні, натуралістичні, засновані на зображенні, імітації та підробці, гармонійні, оптимістичні і спрямовані на відновлення чи ідеальне запровадження природи за образом Бога;
— симулякри виробничі, спрямовані на підвищення продуктивності, засновані на енергії, силі, її матеріальному втіленні в машині та всій системі виробництва, — прометеївське прагнення до мондіалізації та неперервної експансії, до вивільнення безмежної енергії (це бажання входить як складова до утопій, пов'язаних з цим порядком симулякрів);
— симулякри симуляції, засновані на інформації, моделі, кібернетичній грі, — тотальна операційність, гіперреальність, прагнення до тотального контролю.
Першому порядку відповідає уявне утопії. Другому відповідає наукова фантастика у буквальному значенні. Третьому порядку відповідає — та чи є ще якесь уявне, котре відповідало б цьому порядку? Вірогідна відповідь така, що старе, добре уявне наукової фантастики померло і що зараз на поверхню виринає щось інше (і не лише на рівні романів, а й у теорії). Ta сама приреченість на постійне перебування в підвішеному стані та невизначеність кладе край науковій фантаетиці — але разом з нею і теорії, як двом специфічним жанрам.
І реальне, і уявне існують лише на певній відстані. Що відбувається з ними, коли ця відстань, включаючи відстань між реальним і уявним, починає зникати, поглинатися на користь однієї лише моделі? Тож, переходячи від одного порядку симулякрів до іншого, ми спостерігаємо все ту ж тенденцію до резорбції цієї відстані, цього розриву, що полишає місце для проекції ідеального чи критичного характеру:
— вона максимальна в утопії, в якій вимальовується сфера трансцендентного, докорінно відмінний світ (романтичне марення ще залишається його індивідуалізованою формою, у якій трансцендентність проступає як наділена глибиною, включаючи структури несвідомого, та хай там як, але відрив від реального світу максимальний, і перед нами острів утопії, що протистоїть континенту реального);
— вона значно скорочується в науковій фантастиці: остання найчастіше є лише диспропорційною, але якісно не відмінною проекцією реального світу виробництва. Відбувається нарощення механічних чи енергетичних можливостей, швидкості чи потужності досягають п-го степеня, але схеми і сценарії залишаються такими самими, що й у механіці, металургії тощо. Проективний гіпостаз робота. (Обмеженому світові доіндустріальної епохи утопія протиставляла ідеальний альтернативний світ. До потенційно нескінченного світу виробництва наукова фантастика додає приріст своїх власних можливостей.);
— вона повністю поглинається в імплозивну епоху моделей. Моделі більше не є трансцендентністю чи проекцією, вони більше не є уявним відносно реального, вони самі — антиципація реального і, отже, не лишають місця для жодного виду фантастичної антиципації — вони іманентні, тож не лишають місця для жодного виду уявної трансцендентності. Поле, що відкривається, — це поле симуляції в кібернетичному сенсі, тобто поле всебічної маніпуляції моделями (сценарії, інсценування симульованих ситуацій і т. ін.), але тоді ніщо не відрізняє це дійство від управління і самого дійства реального: фантастики більше не існує.
Реальність могла б перевершити фантастику: це був би найнадійніший знак імовірної ескалації уявного. Але реальне не змогло б перевершити модель, щодо якої воно є лише алібі.
Уявне було алібі реального у світі, в якому панував принцип реальності. Сьогодні реальне стало алібі моделі у світі, яким керує принцип симуляції. Парадоксально, саме реальне стало нашою справжньою утопією — але утопією, що вже не належить до порядку можливого, утопією, про яку можна лише мріяти як про втрачену річ.
1 ... 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 ... 87 Повернутися на початок книги
