Симулякри і симуляція
ком довершені симулякри, що вічно сяють своїми власними чарами. Тож необхідно за будь-яку ціну відвернути цю смерть божественної референції.
Ми бачимо, що іконоборці, яких звинувачують у зневазі та запереченні образів, належали до тих, хто справедливо оцінював їх, на відміну від іконопоклонників, котрі бачили в них лише відображення й задовольнялися тим, що поклонялися Богові за філігранню. Можна, однак, міркувати у зворотному напрямі, що іконопоклонники були найбільш сучасними й найбільш відважними умами, адже вони під виглядом проявлення Бога у дзеркалі образів уже розігрували його смерть та його зникнення у великому явленні його репрезентацій (про які вони, можливо, знали, що вони більше нічого не репрезентують, що вони є чистою грою, однак саме в цьому й полягала велика гра — було відомо також, що розвінчувати образи небезпечно, адже вони приховують, що за ними нічого немає).
Так вчинять єзуїти, які будуватимуть свою політику на віртуальному зникненні Бога та на світському й видовищному маніпулюванні свідомістю людей, — розсіювання Бога у великому явленні влади — кінець трансцендентності, що служить віднині лише алібі для стратегії, абсолютно вільної від впливів і знаків. За пишним бароко образів ховається "сірий кардинал" політики.
Метою, відтак, завжди буде смертоносна сила образів, смертоносна для реального, смертоносна для власної моделі їх, як могли бути смертоносними для божественної ідентичності візантійські ікони. Цій смертоносній силі протистоїть сила репрезентацій як діалектична сила, окоглядна та умоглядна медіатизація Реального. Уся західна віра й правдивість стали ставкою в цьому парі репрезентації: що знак здатний перепровадити до глибини смислу, що знак здатний обмінюватися на смисл і що щось є запорукою цього обміну — звичайно ж, Бог. Але якщо самого Бога можна симулювати, тобто звести до знаків, хто ручається за нього? І тоді вся система зависає в стані невагомості, вона сама стає не більи'е ніж велетенським симулякром — не ірреальним, а симулякром, тобто тим, що вже ніколи не обмінюється на реальне, та обмінюється на самого себе, в неперервному колообігу, що ніде не має ні референції, ні периметра.
Такою є симуляція у своєму протиставленні до репрезентації. Остання виходить з принципу еквівалентності знака і реального (навіть якщо ця еквівалентність утопічна, вона є фундаментальною аксіомою). Симуляція, навпаки, виходить з утопії принципу еквівалентності, з рішучого заперечення знака як цінності, із знака як реверсії та умертвлення будь-якої референції. Тоді як репрезентація намагається поглинути симуляцію, тлумачачи її як хибну репрезентацію, симуляція охоплює всю будову репрезентації, яка сама стає симулякром.
Ось якими могли б бути послідовні фази образу:
- він є відображенням глибокої реальності;
- він маскує і спотворює глибоку реальність;
- він маскує відсутність глибокої реальності;
- він позбавлений зв'язку з будь-якою реальністю:
він є чистим симулякром самого себе. У першому випадку образ є доброю видимістю — репрезентація належить до порядку таїнства. У другому він є поганою видимістю — порядку псування. У третьому він грає роль видимості — і належить до порядку чаклунства. У четвертому випадку він належить аж ніяк не до порядку видимості, але до симуляції.
Перехід від знаків, які щось приховують, до знаків, які приховують, що нічого немає, позначає рішучий поворот. Перші відсилають до теології істини і таємниці (до якої ще належить ідеологія). Другі відкривають еру симулякрів і симуляції, коли вже не існує Бога, аби розпізнати своїх, і Страшного суду, аби відділити хибне від істинного, реальне від його штучного воскресіння, бо все вже вмерло й воскресло завчасно.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 ... 87 Повернутися на початок книги
