Симулякри і симуляція
Божественна ірреферентність образів
Вдаватися до дисимуляції — це вдавати, що ти не маєш того, що в тебе є. Симулювати — це вдавати, що в тебе є те, чого ти не маєш. Одне відсилає до наявності, інше — до відсутності. Ta справа складніша, адже симулювати не означає вдавати: "Той, хто вдає хворобу, може просто лягти в ліжко й переконувати, що він хворий. Той, хто симулює хворобу, знаходить у себе її окремі симптоми" (Літре). Отже, вдавання, чи дисимуляція, лишають незайманим принцип реальності: різниця завжди зрозуміла, вона лише прихована. Симуляція ж ставить під сумнів різницю між "істинним" і "хибним", між "реальним" і "уявним". Хворий чи не хворий симулянт, який демонструє "істинні" симптоми? Об'єктивно його не можна вважати ні хворим, ні не хворим. Психологія і медицина зупиняються тут перед істинністю хвороби, яку з цього часу неможливо встановити. Адже якщо можна "виробити" будь-який симптом, котрий не може більше сприйматися як природне явище, то тоді будь-яку хворобу можна розглядати як таку, яку можна симулювати і яку симулюють, і медицина втрачає свій сенс, оскільки вона вміє лікувати лише ті хвороби, які є "істинними" за своїми об'єктивними причинами. Психосоматика підозріло крутиться на межі принципу хвороби. Щодо психоаналізу, то він відсилає симптом органічного порядку до порядку несвідомого: останнє знову вважається "істинним", більш істинним, ніж перше, — але чому симуляція мала б зупинитися перед дверима несвідомого? Чому "роботу" несвідомого не можна було б "продукувати" таким самим чином, як будь-який симптом класичної медицини? Так уже є зі снами.
Звичайно, лікар-психіатр претендує на те, що "для кожної форми розумового відчуження існує особливий порядок розгортання симптомів, який невідомий симулянтові й відсутність якого не зможе ввести в оману лікаря-психіатра". Це твердження (датоване 1865 р.) необхідне, аби за будь-яку ціну врятувати принцип конкретної істини та уникнути запитання, яке ставить симуляція, — а саме стосовно того, що істина, референція, об'єктивна причина перестали існувати. To що ж може вдіяти лікар з тим, що коливається на межі хвороби, на межі здоров'я, з повторенням хвороби в дискурсі, який більше ні істинний, ні хибний? Що може вдіяти психоаналіз із повторенням дискурсу несвідомого в дискурсі симуляції, котрий не можна більше викрити, адже він теж не хибний?
Що може вдіяти з симулянтами армія? Зазвичай вона викриває їх і карає, виходячи з чіткого принципу орієнтування. Сьогодні вона може звільнити зі своїх лав дуже вправного симулянта точнісінько так само, як "істинного" гомосексуаліста, хворого на серце чи божевільного. Навіть військова психологія уникає картезіанської чіткості й вагається проводити різницю між хибним та істинним, між симптомом "виробленим" та автентичним симптомом. "Якщо він так добре вдає божевільного, то це тому, що він таким і є". І тут не скажеш, що вона помиляється: в цьому значенні всі божевільні симулюють, і ця відсутність чіткості є найгіршим різновидом підривної діяльності. Саме проти неї постає класичний розум, озброєний усіма своїми категоріями. Ta сьогодні саме вона знову переповнює їх і поглинає принцип істинності.
Поза медициною та армією, улюбленими теренами симуляції, справа веде нас до релігії та симулякра божества: "Я заборонив, аби в храмах була якась подоба, адже божество, яке одухотворяє природу, не може мати зображення". Якраз і може. Ta чим воно стає, коли являє себе в іконах, коли множиться в симулякрах? Чи залишається воно вищою інстанцією, яка тільки знаходить своє втілення в образах окоглядної теології? Чи щезає в симулякрах, які одні являють свій блиск і свою силу, що зачаровує, — видима машинерія ікон замінює при цьому чисту й надчуттєву Ідею Бога? Саме цього боялися іконоборці, чию тисячолітню суперечку ми продовжуємо й сьогодні . Саме з їхнього передчуття цієї всесильності симулякрів, цієї здатності їх стирати Бога із свідомості людей і цієї руйнівної, вбивчої істини, яку вони полишають для побіжного споглядання, — що, по суті, Бога ніколи не було, що завжди існував лише його симулякр і навіть що Бог сам завжди був лише своїм власним симулякром, — й походила та лють, з якою вони руйнували образи. Якби вони могли вірити, що останні лише приховують чи маскують платонівську Ідею Бога, причин для їх руйнування не існувало б. Можна жити ідеєю викривленої істини. Ta їхній метафізичний відчай походив з ідеї, що образи взагалі нічого не приховують, що в цілому вони не образи, які змінюються самі в собі під дією оригінальної моделі, а ціл-
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 ... 87 Повернутися на початок книги
