Основи культурології
Люди фіксують свою соціокультурну ідентичність за допомогою певних спільних для груп символів чи маркерів; найбільш значимими символами виступають, перш за все, мова, релігія, історія, а також особливий стиль одягу, спосіб харчування тощо.
Узагальнюючи історичний досвід людства, можна виділити такі етапи розвитку культурної ідентичності: родова, регіональна, соціально-економічна, національно-етнічна, цивілізаційна.
У сучасну епоху глобалізації та космополітизації на зміну національній ідентичності приходить цивілізаційна ідентичність. Цій новій формі ідентичності як причині світових конфліктів присвячена праця С. Гантінгтона «Зіткнення цивілізацій». На перший план, на його думку, виходить взаємодія між Заходом та іншими цивілізаціями. Відмінності між цивілізаціями є найбільш суттєвими: цивілізації відрізняються своєю історією, мовою, культурою, традиціями, найголовніше - релігією.
У контексті тих процесів, що нині відбуваються в Україні, проблема ідентичності набуває особливо актуального значення
Американський дослідник Е. Еріксон розглядав набуття ідентичності як необхідний процес, пов'язаний із соціальною адаптацією. Ним же був запропонований термін «криза ідентичності» для характеристики минущого, плинного етапу особистісного росту, причому цей термін з 50-х років набув розповсюдження як загальна характеристика сучасної епохи, котра часто визначається метафорами «бездомність» (М. Бубер), «екзистенційний вакуум» (В. Франкл). Зростаюча втрата сенсу індивідуального існування в масовому суспільстві, варіанти пошуку ідентичності як спроб установити, ким реально є та чи інша людина, знайшли відображення у багатьох публікаціях, зокрема в книгах Д. Рісмена «Одинокая толпа» та «Идентичность и тревога», а також в численних літературних творах. Проблема ідентифікації особистості буде також розглядатись у курсі «Філософія» при вивченні теми «Особистість і суспільство».
Особливим фактом існування культурної ідентифікації є можливість її втрати індивідом. Втрата культурної ідентифікації проявляється у відчуженні або маргіналізації.
Для характеристики пограничного статусу особистості по відношенню до певної соціальної спільноти, що накладає певний відбиток на її психіку і спосіб життя, використовується категорія «маргінальність» (від лат. margo - край, межа). Спочатку це поняття було введено американським соціологом Р. Парком з метою виявлення соціально-психологічних наслідків неадаптації мігрантів до умов міського середовища. У ситуації маргінальності опиняються так звані «культурні гібриди», які балансують між групою, що домінує в суспільстві, але до якої вони ніколи не належали, і групою, з якої вони виділились. Самовідчуття маргінальної особистості дуже яскраво передав в образах героїв своїх літературних творів В. Шукшин.
Згодом відбулося розширення змісту цього поняття. Нині під культурною маргінальністю мається на увазі характеристика особливості життєдіяльності людей, ціннісні орієнтації та моделі поведінки котрих одночасно можуть бути співвіднесені з різними культурними системами, причому в жодну з цих культурних систем вони не інтегровані повністю. Як вважає французький соціолог А. Фарж, стати маргіналом можна двома способами: або шляхом розриву всіх традиційних зв'язків і створення власного, зовсім іншого світу; або шляхом поступового витіснення чи насильницького викидання за межі «офіційних норм».
Проявом культурної маргінальності є «міжкультурність». Саме міжкультурність в умовах диференціації суспільства і глоба- лізаційних процесів зумовлює труднощі процесу культурної само- ідентифікації особистості. Культурна маргінальність викликана плюралістичністю сучасного суспільства, де кожна людина знаходиться в ситуації взаємодії з різними культурними еталонами та цінностями, які за своєю суттю є здебільшого суперечливими.
1 ... 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 ... 128 Повернутися на початок книги
