Екологічне право України
16 червня 1926 року в Україні було
прийнято важливу постанову ВУЦВК та РНК УРСР «Про пам'ятки культури і природи»7, відповідно
до якої на Народний комісаріат освіти республіки покладалася вся відповідальність
за реєстрацію, вивчення й розподіл пам'яток природи за категоріями.
Контроль за їх утриманням, охороною і популяризацією закріплювався також за зазначеним органом, при
якому діяв апарат на чолі з головним інспектором охорони природи. Йому підпорядковувалися чотири крайові інспекції:
у Харкові, Києві, Дніпропетровську
та Одесі.
Після закінчення Великої Вітчизняної
війни в радянському законодавстві з'явилася
тенденція комплексного підходу до вирішення питань охорони навколишнього середовища. Так, 3 червня 1949 року Рада Міністрів УРСР прийняла постанову «Про охорону природи на території Української
РСР»1. Вона врегулювала низку взаємопов'язаних
питань охорони землі, флори й фауни. У
постанові було відзначено, що питання про охорону природи набуває
особливо важливе значення і повинно стати об'єктом турботи радянських, господарських, громадських організацій та усього населення республіки.
Закон УРСР
«Про охорону природи»2 був прийнятий Верховною Радою
УРСР 30 червня 1960 року. Він проголошував усі природні багатства республіки
всенародним надбанням. Відповідно до нього державній охороні
й регулюванню використання підлягали: земля, надра, води, ліси і зелені
насадження, типові ландшафти, курортні
території, рідкісні природні об'єкти, державні заповідники, тваринний світ, атмосферне повітря.
Підставою для створення в
Українській РСР Державного комітету по охороні природи був
указ Президії Верховної Ради УРСР від 25 березня 1967 року3. Метою створення
даного комітету було виконання правових норм закону УРСР «Про
охорону природи». Разом з існуючими інспекціями
міністерств і відомств Держкомітет по охороні природи УРСР
здійснював контроль за охороною земельного фонду республіки, раціональним
використанням водних ресурсів й охороною їх від забруднення, виконанням
заходів по запобіганню забруднення атмосферного повітря, станом охорони лісів та інших рослинних ресурсів,
правильним веденням мисливського і рибного господарства, дотриманням законоположень про заповідні об'єкти.
Суттєвого розвитку законодавство
про охорону природи за Радянської влади зазнало з прийняттям постанови Верховної Ради СРСР «Про заходи по подальшому поліпшенню
охорони природи і раціональному використанню природних ресурсів»
(20 вересня 1972 р.), постанов
Уряду СРСР «Про посилення охорони природи і поліпшення використання
природних ресурсів» (29 грудня 1972 р.) та «Про додаткові заходи по посиленню охорони
природи і поліпшенню використання природних ресурсів» (1 грудня 1978 р.).
На конституційному рівні питання
охорони природи широко розкривалися у Конституції СРСР від 7 жовтня 1977 року1 і у Конституції УРСР від 20 квітня 1978 року2. Так, ст. 11 Конституції СРСР та ст. 11 Конституції УРСР регламентували виключну власність держави на
землю, її надра, води і ліси. Не менш важливою основою тогочасного законодавства
про охорону природи був зміст ст. 18 Конституції Союзу РСР: «В інтересах нинішнього та майбутніх поколінь
у СРСР здійснюються необхідні заходи для охорони і науково-обґрунтованого, раціонального використання землі та її надр, водних ресурсів, рослинного й тваринного світу, для збереження в чистоті повітря і води, забезпечення
відтворення природних багатств та поліпшення середовища, яке оточує людину». Право громадян СРСР на
охорону здоров'я, яке реалізувалося завдяки
заходам по оздоровленню навколишнього середовища, гарантувалося
ст. 42 Конституції СРСР. Основний закон
СРСР покладав на всіх радянських громадян обов'язок берегти
природу, охороняти її багатства (ст. 67 Конституції СРСР).
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 ... 178 Повернутися на початок книги
