Логіка
Власні імена у природній мові
виражаються не тільки словом або словосполученням («Шекспір», «Батьківщина В. Шекспіра»),
а й цілими реченнями за допомогою оператора означеної
дескрипції, який називають йота — оператором
і у природній мові записують у вигляді виразу «той, хто... » . Наприклад, «той, хто написав поему «Енеїда»
», «Той, хто першим відкрив Америку».
Форма виразу «той, хто...» не явно передає власне ім'я в природній
мові.
Візьмемо для прикладу ім'я, яке звучить так: «Той, хто є автором «Кобзаря» ». Денотат
цього імені — реальна людина на прізвище Шевченко, народився
він 1814 р. в селі Моринцях на Черкащині; був кріпаком у Енгельгарда; один з видів Шевченкової
творчої діяльності була поезія, що й спричинило появу на світ «Кобзаря».
Аналізуючи це ім'я, легко можна переконатися,
що тут внутрішньо закладено той нюанс (аспект, наголос, відтінок), за допомогою якого можна відрізнити одне ім'я
від іншого при однакових денотатах. Саме цей нюанс, виділений з усього масиву інформації про
предмет (яким ми володіємо на даний час), і становить смисл імені.
Або візьмемо речення: «Той, хто є автором картини
«Катерина» », яке є також ім'ям
з цим же денотатом, але в цьому випадку смислом буде вже інший
відтінок інформації, а саме: Т. Шевченко мав талант художника, був другом Сошенка, який звернув увагу на
здібності молодого Тараса, закінчив Петербурзьку академію художеств.
Очевидно, що
є імена смисл яких встановити досить просто. Але ситуація ускладнюється, коли ім'я розглядається
поза контекстом, скажімо слово «Київ». Денотатом може бути і місто, і військовий
корабель, і готель. Щоб однозначно встановити
смисл імені, потрібний додатковий аналіз і пояснення.
Якщо смисл імені визначається
конкретною ситуацією або контекстом воно називається п р о
с т и м або неописовим.
Наприклад,
«Юпітер», «Дніпро», «Україна».
Якщо смисл імені визначається
його побудовою воно називається с к л а д н и м або описовим.
Наприклад,
«Учень Платона», «вчитель Олександра Македонського», «столиця Франції» тощо.
Виділення різних відтінків
у масиві інформації про денотат створює ситуацію, коли один і той самий денотат має різні імена (саме
це і є характерним для описових імен, де кожне нове ім'я — це новий смисловий відтінок).
Але досить часто одне й те
саме ім'я вказує на різні денотати. Це вже не розщеплення масиву інформації про денотат
на відтінки (як у випадку із складними іменами), а знаходження нових масивів інформації, що
дає можливість чітко відмежовувати одні денотати від інших. Саме
це є властивістю для неописових (простих) імен.
Таким чином,
процедура виявлення смислу і денотату імені передбачає наявність контексту
мовного виразу.
Під к о н т е к с т о м для
довільного виразу А мається на увазі такий вираз, в який входить А без порушень синтаксичних
правил мови, яка використовується.
Зрозуміло, що
контекстами для А будуть частини речення, цілі
речення, або фрагменти тексту. Наприклад, візьмемо власні імена «Арістотель», «Вчитель і друг Арістотеля», «Вчитель Арістотеля та автор теорії ідей». У
всіх прикладах є власне ім'я «Арістотель». Вирази, в які входить
ім'я «Арістотель» без
порушень синтаксичних правил даної мови називається контекстом для цього імені.
3. Принципи відношення
іменування
Процес вживання імен не є
довільним. Хоча, на перший погляд, здається, що це саме так. Справді, зіставлення якогось імені з предметом повністю
залежить від людини, яка користується цим іменем, але при всьому цьому потрібно дотримуватися такої вимоги: різні предмети треба називати різними іменами.
Р. Карнап
у праці «Значення і необхідність» формулює три принципи відношення іменування.
Принцип о д н о з н а ч н
о с т і: якщо ми приймаємо певний вираз
у даному контексті в ролі імені, то він повинен бути іменем
лише одного об'єкта.
1 ... 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 ... 142 Повернутися на початок книги
